«ФГ Колотуцького»: ми не фанати «нуля», але плуги повикидали
Подібних невеличких господарств у 1990-ті роки у кожній області намножилось багато, але дожили до сьогоднішнього дня – одиниці. Причина тому єдина: хтось вдало зароблені на той момент гроші відразу пустив на свої забаганки (шикарні авто, квартири у столиці та ін.), інші – інвестували в техніку та технології. Тому й вижи ли. «Фермерське господарство Колотуцького» має в обробітку 1300 га в Погребищенському районі на Вінниччині
Олександр Колотуцький зустрів привітно, як давнього знайомого, хоча бачились ми вперше, і відразу повів по чималій території узвишшя край поля, що поступово перетворювалось на фермерську матеріально-технічну базу. Невеличкий критий тік, майстерня, гараж, зерносушарка, майданчик для техніки, де впереміж стояли сучасні Semeato, Fabimag, Case, Pоttinger і залишки усіляких механізмів – пам’яток радянської пори, з яких ще вишукуються запчастини. Два начебто звичні трактори ХТЗ, але широкі колеса робили їх справжніми гігантами. «Ходять» вони тут з сівалками.
Зерносушарка своїми руками
Перший етап посівної (зернові по ріпаку) завершився, після збирання сої сівба озимини продовжиться, нині ж кипіла робота по зведенню вагової.
– Таки дістала мене податкова, – весело прокоментував роботу Колотуцький.
– Маєш оприходувати врожай точно: і тобі спокійніше, і нам надійніше буде, сказали податківці. Я це й сам знаю, однак вони мене прискорили.
Споруда вже була майже готова, подекуди наводився внутрішній комфорт, заразом молоді муляри шліфували зовнішні стіни під тоненький малюнок різнокольорової мозаїки.
– А ось цей комплекс, – фермер задоволено показав у бік галереї високих бочок з естакадою і витягнутою горою дрібних кругляків з іншої сторони, – як кажуть, сам пан склепав. Для зберігання, очистки, сушки зерна. Бочки використали з-під аміачної води, сільгоспхімія розпадалась, вони тоді за копійки збували свою тару. Зібрав 12 ємностей, по 70 т пшениці кожна, а між ними «зірочки» – ще по 12 тонн, усього 1000 т відразу приймає. Трохи кмітливості, і без «сопромату» змайстру вали зручну і вигідну сушарню. Путіну за газ платити не будемо, вистачає дров з лісу й посадок. З двох польських печей, якими були переповнені комбікормові заводи, що вже пішли в небуття, ми зладнали одну, ефективну. Правда, виникла проблемка по регулюванню темпера тури, але ми і її вирішили. Справа в тому, що при використанні газу температуру дуже легко регулювати за допомогою вентиля «більше-менше», а на деревному паливі через значні коливання тепловід дачі дерева так не виходить. Віднайшли такий собі польський апаратик – час тотний регулятор, на стіні он висить, і датчик, які самостійно регулюють і тримають температуру. Рівень споживання електроенергії відтоді у нас знизився вчетверо…
«Мінімалка» й цукровий буряк
– Давно покинули орати землю?
– Років з дев’ять, мабуть. Переконаний: плуг – перший ворог ґрунту і гумусу. Запало це мені ще зі студентських часів, коли безплужну ідею відстоювали Моргун, Шикула. Овсинського почи тав вже пізніше. Придбали в «Агромирі» перші наші дві сівалки Semeato й Fabimag, їх цілком достатньо для наших полів. Сівалки – відмінні. Єдине, Semeato трохи пору шує рівномірність покриву, дещо вириває ґрунт і викидає за собою, виходить трохи здисковане поле… А аргентинська – то взагалі супер. Після сівби не вірять хлопці, що посіяно, не видно й сліду, так прорізає й заробляє ґрунт. Точність посіву теж гарантована, головне – не працювати на занадто високих швидкостях. Те, що нині рекламується – сівба на швидкості 15 км, то не для дбайливого господаря. Теоретично це можливо, ймовірність посіву на такій швидкості існує, однак підготувати ложе й покласти правильно туди насінину та ще й при наших рельєфах, як на мене, досить сумнівно. Хіба що коли треба посіяти за день-два аби встигнути захопити вологу… Однак це не для мене. Для передпосівного обробітку придбали культиватор Pоttinger, теж дуже задоволені.
Чистий «нуль» у нас не виходить, та я й не фанат саме «нуля», я – противник плуга. Плуги повикидали, маємо лише маленький – людям на городи. В окрузі я перший почав такий обробіток, а тепер мої колеги з сусідніх сіл – Дзюньків, Плиски – теж приєднались, поступово долучаються й інші. Завдяки плужному обробітку ми сильно втратили гумус, у нас тут усього він становить 1,7%, куди вже нижче?
Позавчора був круглий стіл у Вінниці, почали нам за сівозміни пропагувати, вбивати в голову необхідність замовлення проектів… Я теж виступав. «Ну хіба ви цим подбаєте за землю?» – питаю. Відмініть ліпше плуга, оце й буде ваша турбота про її родючість та зменшення ґрунтовтоми.
– Ви реально переконались, що мінімальний обробіток зберігав вам вологу?
– Реальніше не може й бути. Буквально поруч, за огорожею, поле – звідси видно. Так от, одну частину його ми під соняшник після пшениці задискували, а на іншій час тині солому Case розсіяли та так і залишили. Посіяли впоперек поля і задискували. Там, де було задисковано восени, Pоttinger йшов – ґрунт порохом віявся; там, де була мульча з соломи, земля була гарно зволожена… Таких випадків і підтверджень мали багато. Але треба витримувати технологію. Ну не вписується в мене цукровий буряк в мінімальний обробіток, хоч ти що… Я й під нього принципово не здійснюю оранки – чизелювання, дискування. Через те маю великі проблеми: як трохи вологіша осінь – ще півбіди, як суха – проблема гостра. Найстрашніше – це бур’яни, стільки хвиль їх йде за вегетацію… Врожайність – 300-350 ц. Розумію, що треба відходити від цієї культури, прибутку ніякого, заводи поруч позакривали, але для нас це – соціальна культура… Як через це переступити?
– А що, багато жінок у вас працює?
– Небагато, десять. Але це – дружини наших працівників, наші односельці, які нам завжди у пригоді. І щоб там не було, а роботу їм треба дати – там посадку розчистити, десь прибрати, побілити, десь – на току, на тих же буряках. Чоловіки сіють, збирають, возять буряки, отак увесь листопад і зайняті. Усього в господарстві працює разом з кухарями і робітниками – 25-27 чоловік, зараз з будівельниками – більше. Мені важливо дати людям роботу. Сьогодні це найбільша біда на селі.
– Якось ви «мислите» не в ногу з сучасним бізнесом… Адже агровиробництво – давно вже бізнес, а фермер ство – тим паче. Ви й з колгоспу виходили, щоб працювати на себе, свою сім’ю, а не на все село…
– Так не буває, ми живемо між людьми. Виріс я в цьому селі, розумієте… І моє село – це моя рідня, мої родичі, мої знайомі… Це все наші люди. Мусимо тримати відповідь… Якщо держава не тримає. Он поруч – Бабинці, був колгосп мільйонер. Керівник, нині покійний, тоді і Героя отримав, було море зайнятих роботою людей, а зараз працює усього один чоловік… Це не той шлях. Так, багато сельчан займається своїми земельними ділянками, городами, покупували мотоблоки. Встаєш вранці: там щось працює, там щось гуде, можливо, це певний вихід… Але не для усіх. До Вінниці – 80 км, до Києва – 160 км, спробуй про дати щось… Крупні холдинги – вони незвичні нашому укладу життя, відімруть, побачите… Так, вони багато чого привнесли у наше агровиробництво, я сам мусив не відстати від Порошенка, він мене підстьогував, це так… Але технології несуть компанії, а не холдинги…
Я працював тут і агрономом, і головою колгоспу, бачив – не те робимо… Тоді ще все не валилось, але хотілось самостійності. Ми, керівники, тоді були просто бригадирами: головне – вигнати людей на роботу, роздати її і розподілити фінанси. І правильно звітуватись перед районним керівництвом. Мій батько з 9-го класу в колгоспі працювати став, теж головував свого часу… І коли я вирішив зайнятись землею самостійно, збори проводили кілька разів, доки нарешті мене не звільнили. Але я хотів не стільки працювати на себе одного, як організувати зовсім інше виробництво. І я зробив це! І лише тепер, через понад десяток років, дозволив собі мати джипа, зводити хороший офіс і житло. Якби я мислив так, як сучасні бізнесмени, то узявби ще два чоловіки в підмогу, щоб було з ким в підкидного грати, коли нема чого робити, і досить. Але нема в мене іншого виходу, душа болить. Грошима все не вимірюється… І я продовжую опікуватись амбулаторіями, лікарня ми, школами. Часто це закінчується невесело: вже готовусправу раптом зверху роблять неперспективною. Слово навіть у вжиток увелитаке – опти-мі-за-ція… Дояких пір наше життя будуть зверху оптимізувати?
Урожайність та рейтинги
– А урожайність інших культур, окрім буряка, на мінімалці у вас яка?
– І ви про урожайність… Усю зиму місцева влада нам вбивала в голову: ви не ефективні, ви не підвищуєте врожайність… Стільки нарад провели, стільки часу вбили, що аж нудно, як згадаю. Взяв я районний річний звіт, записався на прийом, пішов в адміністрацію до Івана Михайловича. «В чому вимірюється ефективність господарювання? – питаю. – В чистому прибутку на одиницю площі чи на одиницю вкладених грошей, так? Так! Тепер дивіться: по району – 30 млн прибутків, але у одного крупного холдингу – 27 млн збитків, ще в одного – 12 млн збитків, у третього – 8 млн збитків… Навіщо тоді гнатись за 70 ц з га, якщо в підсумку збитки?» Ми з поляками дружимо, з Конецьким повітом, староством тамтешнім. На обжинки (по їхньому – дожинки) один до одного їздимо. У перший свій приїзд я, недо свідчений, і питаю, як ви, у сивого добротного поляка, старости: «А яка у вас врожайність пшениці?» – «А звідки я знаю, – каже той у відповідь. – Мабуть, гарна, якщо в селі дітей вчать, самі сельчани працюють, вдягаються, під староством не ходять з прапорами. Мені не треба знати врожайність, я політик, я займаюсь тим, аби людям була робота і не було соціальної напруги». Ось так. А у нас зробили о-таке-н-ну скатертину звітності: середня зарплата така-то, врожай ність така-то, рейтинг такий то, і всі борються за ці рейтинги… За надуманими показниками, до речі. Намагаються, щоб урожай ність у районі, області, господарстві була вища, ніж у сусідів. Хіба це підхід? Як було по-комуністичному, так і лишилося… Врожайність – то моє питання, я самотужки виживаю, без вашої допомоги, до речі. Витрачаю, скільки можу, і збираю, скільки можу… Головне – сплачую податки і даю сельчанам роботу. Звикли вказувати, контролювати… Тепер із сівозмінами. Ось ви спитайте мене, чим я в основному займаюся в господарстві?
– Ну, і чим ви займаєтеся?
– Сімдесят відсотків свого часу я займаюся безпекою господарства. І знаєте, від кого я весь час захищаюся? Правильно, від власної держави! Податкова, райдержадміністрація, санстанція, пожежники, міліція… Всім є діло до справ у господарстві… Перед виборами, правда, трохи притихли.
– І все-таки, що з урожай ністю?
– Ячмінь у цьому році «підгорів», отримали по 46 центнерів, пшениці – по 58. Були, звичайно, і кращі роки, і кращі результати… Кукурудза не дає більше 88-90 центнерів, це нова для нас культура, з 1990-х років почали сіяти. Гібриди – маїсадурівські і лімагрейнівські, гібриди хороші. Ми працюємо з «Суфле», вони постачають нам насіння. Умови такі, що не відмовишся.
– Чимало фермерів самі сідають за кермо техніки…
– Я вже давно сам не працюю в полі, керую по телефону. А раніше більшість робіт виконував сам: сам обробляв, сам сіяв, збирав, до 800 га обробляв самотужки. Буряки взагалі нікому не довіряв.
– Часто у подібних невеличких господарствах знаходяться цікаві інженерні рішення, які іншим можуть стати у нагоді…
– Ми використовуємо глибокорозпушувач ГР «Білоцерківмазу». Непоганий агрегат, лише швидко зношуються робочі органи: одного вистачає гектарів на 300. Коштує новенький такий зуб 1000 гривень, в агрегаті стоїть їх 8 штук. Оскільки у нас немає зайвих грошей, ми робимо такі деталі самотужки. У нас тут є 45-й завод, військовий, пішов до них, попросив нарубати з 45-ої сталі таких заготовок, далі у своїй майстерні все доробили, обійшовся кожен зуб у 100 гривень… Взагалі, самі в своїх майстернях багато чого виготовляємо – шестерні, «зірочки» всілякі, аби був хороший метал.
– І останнє запитання. Для таких невеличких господарств, як ваше, жорстке регулювання сівозміни державою несе загрозу?
– Сівозмінами ми займаємося без вказівок згори. По пшениці півполя йдуть буряки, півполя – соняшник; по буряках – ячмінь, по соняшнику – кукурудза, по ячменю – ріпак, по кукурудзі – соя, а потім – знову пшениця. У нас не дві і не чотири культури – нормальна сівозміна. А ще є й горох і квасоля, інші культури! Не це нас лякає. Наші землі розташовані у восьми сільських радах, між крайні ми полями – 60 км, це справжнісінька шахова дошка… Як було? Сільради «на ладан дихали», не було ні копійки у них. Голови сільрад приходи ли і просили: ну візьми хоч трохи землі, хоч якась орендна плата буде нам. Давно у них не оралось, не сіялось. Поїхав, посіяв там і там… У Дзюнькові –120 га, Саражинцях – 211 га, Збаражівці – 115 га, Ширмівці – 86 га, Старостинцях – 45 га…
Аби не робити «фігурне катання» в полі, з холдингом Порошенка провели умовну роздільну лінію і так обробляємо навпіл ці паї. А тепер як все це будемо в проекти вписувати? Кабмін регулює сівозміни, нема їм чим займатись. Це ж чиста лисенківщина… Хай пробивають нам ринки, ми виростимо й без них!
Журнал “ЗЕРНО”
Текст і фото – Ігор Самойленко